Особливості відповідальності неповнолітніх

Відповідальність неповнолітніх, тобто осіб, які не досягли 18-річного віку, передбачена кримінальним, адміністративним та іншим законодавством.

Так, кримінальній відповідальності підлягають особи, які до вчинення злочину досягли віку 16 років (ч. 1 ст. 10 КК України). Це так званий загальний вік кримінальної відповідальності.

Закон також (ч. 2 ст. 10 КК України) передбачає і знижений вік кримінальної відповідальності. Йдеться про осіб у віці від 14 до 16 років. Ці особи підлягають кримінальній відповідальності за злочини-вбивства (ст.ст. 93-98), умисне нанесення тілесних ушкоджень (ст.ст. 101-104. ч. 1 ст. 106), зґвалтування (ст. 117), крадіжки, грабежі, розбої (ст.ст.81-86,140-142), злісне та особливо злісне хуліганство (ч. 2. З ст. 206), навмисні дії, які можуть викликати аварію поїзда (ст. 78), та інші.

Зниження віку кримінальної відповідальності законодавець обумовив перш за все тим, що особа уже в 14-річному віці усвідомлює суспільну небезпечність і протиправність злочинів, які вказані в ч. 2 ст. 10 КК України. Крім того, серед підлітків ці злочини досить поширені, і більшість з них тяжкі, представляють підвищену суспільну небезпечність (ст. 7-1 КК України).

Проте, за деякі злочини передбачена кримінальна відповідальність осіб, що досягли повноліття. До таких злочинів, наприклад, відносяться ухилення від призову на строкову військову службу, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (відповідно ст.ст. 72, 208 КК України).

Згідно з ч. 3 ст. 10 КК України, до особи, яка вчинила у віці до 18 років злочин, який не є особливо тяжким, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням. Тобто даний закон по суті передбачає кримінальну відповідальність, але замість кримінального покарання (ст. 23 КК України) неповнолітньому призначається судом один із примусових заходів виховного характеру: 1) зобов'язання публічно або і в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання по здійсненню виховного впливу і контролю над неповнолітнім; 4) покладання на неповнолітнього, який досягнув 15 річного віку і має майно або заробіток, обов’'язку відшкодувати і заподіяні збитки; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років (ч. 1 ст. 11 КК України).

Слід мати на увазі, що перелік, передбачений цим законом примусових заходів виховного характеру, є вичерпним. Однак поряд із застосуванням одного з цих заходів суд може призначити неповнолітньому громадського вихователя.

Вказані примусові заходи виховного характеру – це певна система заходів в порівнянні від менш суворого до більш суворого. Найбільш суворим примусовим заходом виховного характеру є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків, що означає поміщення неповнолітнього до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації, статус яких визначений законом України від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх».

До спеціальних навчально-виховних установ неповнолітні направляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх замінюють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших заходів виховного характеру. Разом з тим не можуть направлятися у ці установи особи, визнані інвалідами, а також ті, яким за висновком відповідних спеціалістів перебування в таких закладах протипоказане за станом здоров'я (п. 8 згаданої Постанови № 21 Пленуму Верховного Суду України).

Неповнолітні віком від 14 до 18 років направляються до спеціальної навчально-виховної установи, якою є професійне училище соціальної реабілітації, до його виправлення на строк, визначений судом, але не більш як на 3 роки.

Порядок застосування примусових заходів виховного характеру регламентується ст.ст. 447-448 КПК України. За результатами розгляду справи суддею, який розглядає справу одноособово, виноситься постанова, а при колегіальному розгляді справи судом - ухвала.

Застосування примусових заходів виховного характеру передбачено крім ч. 3 ст. 10 КК України, і іншою нормою – п. 3 ч. 1 ст. 51 КК України. Згідно з цим законом, особа, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, який не являє великої суспільної небезпеки, може бути звільнена від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що її виправлення і перевиховання можливе без застосування кримінального покарання.

Йдеться про неповнолітніх, які досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність (16 або 14 років).Саме до таких осіб можуть бути застосовані заходи виховного характеру, перелічені в ст. 11 КК України.

Різниця норм, передбачених ч. 3 та п. 3 ст. 51 КК України, перш за все полягає в тому, що підставою для застосування ч. 3 ст. 10 КК України може бути скоєння злочину, що не становить великої суспільної небезпеки. При визнанні злочину таким, що не становить великої суспільної небезпеки, слід виходити із сукупності всіх обставин справи.

Далі теорія кримінального права визнає також, що ознакою є санкція статті КК, за якою кваліфіковано вчинений злочин, передбачає покарання. в пов’язане з позбавленням волі на строк не більш трьох років за умисно вчинений злочин і п’яти років – за необережний злочин. Підставою застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру за ст. 51 КК України є вчинення злочину, за яким законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року або інше більш м’яке покарання. Тобто вчинені діяння є менш небезпечними в порівнянні з ч. 3 ст. 10 КК України.

Законом України 15 листопада 1994 року в ст. 10 КК України були несені зміни. В статтю було внесено доповнення про те, що до особи, яка до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене КК України, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням5. Поряд з цим КПК України доповнено ст. 7-3 згідно з Законом № 3787-12 України від 23 грудня 1993 р. про порядок розгляду справ про суспільне небезпечні діяння, скоєні особою, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність.

Якщо особа (вказано в цій нормі) вчинить у віці від 11 до 14 років суспільне небезпечне діяння, передбачене ст. 7-1 КК України, то слідчий установлює обставини, за яких вчинене діяння, виносить постанову про закриття справи і застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Після цього справа разом з постановою направляється прокурору, який перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови і, якщо згоден з постановою, направляє справу до суду для застосування примусових заходів виховного характеру (п. 1 ст. 232-1 КПК України). В свою чергу суд, заслухавши у судовому засіданні прокурора і захисника щодо справи, видаляється у нарадчу кімнату для винесення ухвали і вирішує такі питання:

чи мало місце суспільне небезпечне діяння, з приводу якого проводилося попереднє слідство;

чи винна в цьому діянні особа, щодо якої розглядається справа;

який саме примусовий захід виховного характеру, передбачений ст. 11 КК України, має бути застосований до цієї особи (ст. 448 КПК України).

На ухвалу, винесену судом, може бути подано касаційну скаргу або внесене подання прокурора у загальному порядку (ст. 449 КПК України).

Важливою обставиною є те, що у справах цієї категорії попереднє слідство обов’язкове і провадиться за загальними правилами, встановленими КПК України, а розглядаються справи спеціально уповноваженими на те суддями, визначеними наказом голови суду.

Наведене свідчить про те, що положення частини 3 ст. 10 КК України і ст. 7-3 КПК України відносно осіб, яким до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, і які скоїли суспільне небезпечне діяння, являється своєрідною новацією в законодавстві. За вказаними нормами працюють правоохоронні органи на протязі декількох років і за цей час накопичений певний досвід, проаналізована судова практика застосування судами примусових заходів виховного характеру.

Відносно відповідальності неповнолітніх, в тому числі малолітніх (особи віком до 14 років), є проблемні питання, які потребують розв’язання. Для цього необхідні дослідження криміналістів із залученням до цієї роботи в деяких питаннях спеціалістів в галузі дитячої психології, педагогів. До неповнолітнього, який вчинив суспільне небезпечне діяння, застосовуються норми, передбачені КК України.

В той же час існує точка зору про те, що особи, вказані в цих нормах, не досягли віку кримінальної відповідальності, тобто вони не є суб’єктами злочину, а тому застосування до них примусових заходів виховного характеру знаходиться у цьому разі за межами кримінального права і, отже, кримінальної відповідальності. Далі, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Закон (ст. 3 КК України) передбачає матеріальну та процесуальну підстави кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою, як єдиною і достатньою, є склад злочину, а процесуальною підставою є обвинувальний вирок.

Кримінально-процесуальне законодавство в справах даної категорії передбачає обов’язкове проведення попереднього слідства, а також судового розгляду, в процесі якого доводять або спростовують вчинення неповнолітньою (малолітньою) особою суспільне небезпечного діяння і, якщо особа винна, до неї застосовується примусовий захід – своєрідне спеціальне покарання. Однак в цьому разі судом виноситься ухвала, а не вирок.

Кримінальна відповідальність неповнолітніх осіб має свої особливості. Так, до осіб, які скоїли злочин у віці до 18 років, не тільки не застосовується смертна кара, а й позбавлення волі їм не може перевищувати 10 років; вони не можуть бути визнані особливо небезпечними рецидивістами; до них можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру (відповідно ст.ст. 24, 25, 26, 10 КК України) та інше.

Кримінально-процесуальне законодавство також передбачає загальні положення порядку провадження у кримінальних справах. Крім того, указується, що порядок провадження в справах про злочини неповнолітніх визначається загальними правилами КПК України, а також статтями глави 36 цього Кодексу. І положення цієї глави застосовуються в справах про злочини осіб, які на момент провадження в кримінальній справі не досягли 18-річного віку, в тому числі і малолітні віком від 11 до 14 років.

Тобто йдеться про те, що відносно неповнолітніх, крім загальних положень, передбачені додаткові особливі гарантійні положення з урахуванням специфіки особи неповнолітнього.

Так, при провадженні попереднього слідства та розгляді в суді справи відносно неповнолітнього, крім загальних обставин (ст. 64 КПК України), треба обов’язково з’ясувати: вік неповнолітнього, стан здоров’я та загального розвитку, умови життя та виховання неповнолітнього, обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього та інше.

Вважається, що попереднє слідство та судовий розгляд справ відносно неповнолітніх потребує від слідчих, суддів особливої уваги, пильності, професіоналізму, щоб забезпечити не тільки всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи, але (це головне) і забезпечити виховний рівень процесу на всіх його стадіях. При цьому справи про застосування примусових заходів виховного характеру повинні розглядатися спеціально уповноваженими на те суддями, визначеними наказом голови суду

Провідний спеціаліст

відділу правової роботи, правової освіти,

реєстрації нормативно-правових актів, друкованих ЗМІ,

легалізації об’єднань громадян

та систематизації законодавства

Земляний Є.О.